Українська відьма: її відмінності (2)


Закінчення. Початок тут

      Отже, ми встановили розбіжності, які стосуються тлумачення чародійництва в Україні та у Європі. На Заході чаклунство відкривало собою список найтяжчих злочинів проти Бога та всіх добропорядних християн, а в Україні сприймалося як буденний прояв небуденних здібностей. Здібності ці обдароване магічним хистом жіноцтво могло використовувати, як-то кажуть, у міру своєї зіпсованості — або ж на добро, або на зло. Зло від української відьми вимірювалося винятково кількістю та якістю заподіяної нею шкоди (засуха, хвороби, неврожаї тощо). Йшлося, таким чином, про прикрощі чи збитки, завдані однією людиною всій спільноті або деяким її представникам, а не про гріх перед Богом, перед церквою та її апологетами.

      Українські суди, через які у XVI—XVIII століттях пройшло чимало справ «про чари й про відьми» (як пише етнограф XIX ст. Володимир Гнатюк), додержувалися зазвичай згаданого суто практичного підходу. Тоді як у Європі — на противагу нашому здоровому глузду — непоступливі отці католицької церкви судили та страчували відьом за зраду власної душі, що програла у боротьбі зі злом та була поставлена дияволом йому на службу. А чи згадувалася нечиста сила на судах в Україні? Певна річ, що так. Однак згадувалася винятково як знаряддя, яким послуговувалися бажаючі у своїх недобрих цілях. Іншими словами, наші пращури додержувались переконання, що людина скоріше використає чорта у своїх задумах, аніж чорт людину. (Недарма в українській етнографічній літературі не бракує переказів про те, як можна виростити-викохати власного дідька і примусити його служити собі. Західноєвропейський же «аналог» нашого чорта ніколи не був таким «домашнім», він не вилуплювався з яйця, яке сім діб вигрівали під пахвою — його поява в житті людини завжди була куди більш грізною та урочистою). Таким чином, образ диявола в українських віруваннях ніколи не абсолютизувався, ніколи не зводився на п'єдестал могутнього і сильного антигероя, вартого довготривалої виснажливої боротьби.

      «У судових актах (які складалися на території України. — Авт.) ми не знайдемо повного та цілісного зображення чорта, оскільки подібні подробиці не входили у завдання юрисдикції, що досліджувала справу з точки зору цивільного чи кримінального права», — зазначав свого часу Арсеній Селецький. А Володимир Гнатюк додавав: «Чортівську силу, якої прояв добачували у чарах, переслідували не тому, що вона чортівська, нечиста, але тому, що нею послуговувалися для спричинення комусь шкоди. В переконанні суддів не було тiєї віри в організований демонiчний культ, який викликав на Заході проти себе систематичні переслідування, одушевлені фанатизмом і думкою, що винищення чарівників і відьм є службою для Бога». Отже, чи можна вважати, що українським відьмам надзвичайно пощастило порівняно з їхніми європейськими «колегами»? І так, і ні. Бо, як це завжди буває, виникає одне суттєве «але»...



 

«Ренегат має бути спалений»

      Це саме «але» полягає в тому, що Україна не була вільною державою. В різні часи різні частини наших земель знаходилися під владою сусідніх країн. Тож зрозуміло, що звичаї, схвалені сюзереном, нав'язувались як керівництво до дії його васалам. І те, що було прийнято, приміром, у католицькій Польщі, насаджувалось і у підвладній їй Україні. А у Польщі відьом спалювали так само, як і у інших європейських країнах, хіба що з меншим завзяттям, ніж, скажімо, у тих державах, що, по суті, виступили колискою середньовічної інквізиції. Перший випадок страти відьми за вироком суду у Польщі зафіксовано у 1544 році, останній — у 1793-му. Тому коли позивачем у «відьомській» справі виступав польський шляхтич, а відповідачем — «пересічний» українець, чи то пак українка (оскільки, мабуть, у дев'яти випадках з десяти мова йшла саме про жінку) суд втрачав свою поблажливість і засуджував винну до смерті. Бо шляхтич у таких випадках апелював до приписів магдебурзького права — кодексу, що декларував самоуправління в середньовічному місті на противагу абсолютній владі феодалів.

      (Магдебурзьке право історики традиційно розглядають як надзвичайно позитивний прояв «народного волевиявлення». Оскільки його положення закріплювали за різними прошарками міських жителів — не лише дворян, а й міщан, купців, ремісників — рівні права при вирішенні питань торгівлі, зовнішніх зв'язків міста, питань суду і покарань за деякі види злочинів. Подібний modus vivendi вперше винайшло у XIII столітті німецьке місто Магдебург, звідки й походить назва «магдебурзьке право». До речі, в Києві поблизу Набережного шосе і по цей день стоїть пам'ятник Магдебурзькому праву (побудований у 1808 році), хоча подібний феномен вшанування юридичних приписів, до того ж — чужинницьких, привнесених разом із нав'язаною Україні владою, культурою та системою цінностей, слід було б дослідити... Втім усе це, можливо, навіть дуже симпатично виглядало б, зокрема, і на київській землі — і пам'ятники, і демократія старонімецького зразка, якби у ставленні до людей, звинувачених у чаклунстві, те ж таки магдебурзьке право не проявляло тупу й непримиренну вузькість ортодоксальних церковників).

      Адже в магдебурзькому праві чорним по білому записаний наступний вирок для звинувачених у чародійництві: «Ренегат, що зрікся віри, має бути спалений». А у параграфі XIV одного з кодексів, що доповнюють магдебурзьке право, дається більш розлога дефініція того, хто «зрікся віри»: «Коли б показалося, що хто-небудь учив чарів іншу особу або грозив кому чарами, а потім дійсно потрафило би ся нещастє тому, кому грожено; так само, коли б на кого впала підозра в чарованні наслідком його слів, звичаїв, зверхнього вигляду й інших обставин, властивих чарівникам, то на підставі певних поговорів належить таку особу обвинуватити перед судом і коли на неї покажуть ся признаки чаровання, її належить піддати мукам». Щодо «мук», то й тут упорядники зацитованого кодексу не полінувалися провести детальний інструктаж його потенційних користувачів: «На муках належить допитувати чорнокнижника і чарівника про всі обставини його проступка: яких він уживав засобів, яким способом і в яку пору, які при тім вимовляв слова і сповняв діла; потім належить випитати, у кого вчився він чарів або яким способом присвоїв його поступованнє, кілько разів звертав ся до нього і яке лихо кому вчинив» (Цитується за журналом «Київська старовина», 1886, № VI. — Авт.).

      Таким чином, тим обвинуваченим, чию справу розглядав суд, який був змушений рахуватися з думкою польського панства, було не краще, ніж жертвам інквізиції на заході Європи. За приклад може стати хоча б справа, що розглядалася у Кременецькім магістраті в 1730 році. Суть її полягала в тому, що польський дідич (поміщик) Лука Малинський звинуватив свою кріпачку Мотруну Перисту у насиланні на його родину чар. Малинський виставив перед судом п'ятьох свідків, що нібито чули, як Мотруна хвалилася перед людьми: «Я вже маю паню у своїх руках, — казала вона, — коби ще пана, то я бояла би ся тоді лиш одного Бога». «Надто зізнали два свідки, — йдеться у матеріалах справи, — що обжалувана в суперечці з ними відгрожувала ся їм ось як: «Тоді ти повіддаєш свої доньки, як виросте тобі на долоні волосся. Ти будеш такий бідний і голий, як гола твоя долоня». Компромату, таким чином, на Мотруну Перисту її хазяїн Малинський «накопав» достатньо. «Обжалувану переслухали в магістраті, — записано далі в протоколі суду. — При переслуханню вона сказала: «Чи я признаю ся, чи ні, однаково, я все мушу згинути». Фаталізмом обвинуваченої кременецький суд не задовольнився, віддавши Мотруну «на муки». Останні так само ретельно занотовані у справі: «Три рази розтягали її члени бльоками і шнурами, три рази прикладали до неї розжарене залізо, а вона запевнювала постійно, що не знає ніяких чарів, що її обжалувано на підставі сплетень, рознесених її сусідкою Корнихою». Проте «суд, розглянувши зізнання, не зважаючи на заперечуваннє обжалуваної, опер свій присуд винятково на зізнаннях свідків і, приложивши до неї всю строгість магдебурзького кодексу, засудив її на смерть, головно за погрози до дідичів».

«Кровожерливі інстинкти темної черні»

      У першій подачi «Української вiдьми» (див. «УМ» вiд 30 сiчня), були наведені приклади «відьомських» справ, які закінчувалися цілком благополучно для обвинувачених у чародійництві — тобто без крові, тортур, страт. Там же зазначалося, що подібні «мирні» фінали таких процесів (які перетворюють розповіді про них у захопливо-цікаве чтиво, підігріте трохи іронічною похвалою стародавній глупоті) були, швидше, правилом, винятком з якого поставали рідкісні смертельні розв’язки — з типовим для них вогнищем та «паленієм» відьом. Коли ж останні все-таки траплялися, то однією з причин винесення смертельного вироку був уже згаданий тиск з боку, зокрема, польської шляхти, яка міцно трималася традицій та звичаїв католицької церкви, а також приписів магдебурзького права.

      Іншою причиною, через яку затаврована званням відьми жінка могла скінчити свої дні на вогнищі, ставав самосуд, до якого вдавалося її оточення. Під час епідемій, спалахів чуми, холери або інших хвороб, здатних викосити за дуже короткий термін півсела чи півміста, перелякані на смерть люди вдавалися до судомних пошуків причини своїх нещасть і, звісно ж, відшукували таку причину в насланих кимось вроках, після чого вирахування потенційної відьми з числа наявного жіноцтва ставало питанням часу. Односельцям останньої було вже не до дотримання судових процедур і, певна річ, не до юридичної казуїстики: засліплені страхом та гнівом, вони хапали фактично першу-ліпшу кандидатку у чаклунки (згадаймо гоголівського героя, за словами якого, «кожна стара баба — відьма») та тягли її на імпровізоване «лобне місце». Нещасна жертва могла впасти в око громади «завдяки» своїм похилим літам, оригінальній зовнішності, сказаному колись необережно слову чи просто через стійку до неї антипатію місцевого авторитета, котрий у таких випадках керував усім процесом помсти.

      Офіційна влада не схвалювала подібне самочинство і потім нерідко карала катів-аматорів. Ось як подібний випадок описує Петро Єфименко: «В 1710 році навістили Україну помір і саранча. Приписуючи се відьомській силі, мешканці міста Олишевки багатьох жон за відьомство пожгли. Спалили тоді не тілько простих козачок, але й маму бунчукового товариша Михайла Биховця, чим покористувався він і хотів справу виекспльоатувати у свій виключний хосен, тягаючи людей по судах до 1717 року, доки мешканці не звернули ся за опікою до гетьмана і не дістали від нього оборонного універсалу. Своїм боком, винні були всі покарані властями, одні смертю, другі буками, а треті довгою в’язницею».

      «Розглядаючи такі страшні справи, як паленіє живих людей, і то невинних, треба розрізняти дві речі, — коментував Володимир Гнатюк, — чи це було законом признане вимірювання справедливості, чи це був народний самосуд. До одного і до другого треба прикладати іншу міру оцінки. В першім випадку трудно знайти яке-небудь виправдання навіть тоді, коли допустимо опанування загалу якоюсь манією (релігійною чи іншою), бо ж закони укладають і виконують найосвіченіші верстви, які повинні кермувати ся якимись вищими мотивами, а не лише кровожерливими інстинктами темної черні. У другім випадку можна знайти деяке виправдання у вірі буцімто покривджених — матеріально чи морально, та в їх темноті. Такі самосуди мали місце у всіх народів на протязі цілого історичного життя людства і мають до нині (приміром, дуже часті самосуди над конокрадами в Росії)...». Гнатюк, таким чином, покладає значно більшу відповідальність за переслідування та знищення жінок на офіційний суд, ніж на учасників стихійно розпочатої розправи над відьмами. Бо якщо ініціатива останнього надходила від неосвічених та марновірних людей, які, до того ж, почувалися розгубленими та незахищеними під час пошесті чи іншого лиха, то судді, призначені владою, мали б демонструвати більше опертя на здоровий глузд і більшу інтелектуальну розвиненість. Дане міркування Гнатюка видається дещо наївним, оскільки він вимагає від суддів, змушених слідувати середньовічним юридичним канонам, певного виклику і часу, і системі, яка їх годувала та контролювала їхнє життя.

Відьми не потопають.  І доживають до нашого часу

      ...Що таке відьми? Що таке чаклунство? Скільки словесного плетива навколо того, що ніхто не бачив на власні очі, чия «прописка» в цьому світі ніким остаточно не доведена... Так може відгукнутись на дану публікацію скептично налаштований читач «УМ». З одного боку, можливо, це й справедливо — забагато галасу з нічого, чи майже з нічого. І це ще при тому, що рамки газетної статті не дозволили зупинитись іще на багатьох тонкощах, що стосуються відьом, приміром, на випробуванні жінок водою (якщо тоне — отже, чиста, не відьомської породи, бо інакше б вода її не прийняла). Але з іншої сторони, все викладене — частина нашої історії. І цієї частини не цуралися не тільки видатні етнографи минулого, а й, скажімо, Іван Франко, який залишив у своєму спадку, крім художньої прози та поезії, ще й дослідження про упирів.

      Але головне полягає навіть не в цьому. Головне в тому, що відьми... існують. Принаймні існує віра в них — проти цього, думається, ніхто не заперечуватиме. І оскільки «тільки те має над нами силу, що ми самі своєю силою напоюємо» (говорячи словами Оксани Забужко), то й чари існуватимуть доти, доки житиме віра в наврочене зло, у недобре око, у прикмети, у ворожіння, у сни, у передчуття... Недарма рекламні оголошення про послуги якої-небудь ясновидиці чи знахарки, які друкують у безкоштовних інформаційних листках, завжди супроводжують вдячні епістоли від тих, кого цілителька ім'ярек захистила від лихих чар, від відьми в особі нелюбої свекрухи, колишньої дружини, заздрісної сусідки... Хай навіть три чверті подібних листів пишуться на замовлення самого рекламодавця, але хіба від цього десь подінеться переконання у тому, що, вдаючись до чаклунства, можна помститися ворогу, приворожити коханого чи натворити ще бозна-яких діл?

      Раціональна частина нашого світу ніколи, як видається, не візьме гору над ірраціональною (якщо до останньої відносити ту ж таки віру у відьом). І не має жодного значення те, скільки університетів, дисертацій чи класів середньої школи за плечима в того, хто вірить у магію (бо факти з біографії, які згодяться для некролога, на цю віру анітрохи не впливають). І хай усе лишається так, як є. Бо «опіум для народу» ми вже проходили — з ним світ стає занадто нудним і одномірним. І просто непридатним до життя...

      Орфографію та стилістику усіх першоджерел збережено.


Опубліковано: "Україна Аномальна", 10 лютого 2004 року



Источник: http://www.umoloda.kiev.ua/number/116/175/3608/
© Украина Аномальная
При копировании материала ссылка на источник обязательна
Категория: эзотерика, паранауки | Добавил: ufodos (27.01.2011) | Автор: Наталія ЛЕБІДЬ Просмотров: 3542
похожий материал


Всего комментариев: 0



А ЧТО ВЫ ДУМАЕТЕ ПО ЭТОМУ ПОВОДУ ?
Имя *:
Email:
Код *:
ПРАВИЛА



Новости по теме
Ставшая популярной шаровая молния из Одессы
Синевир - как главный объект мистического туризма на Закарпатье
В Украине снова видели Йети: в Запорожье
Умер Вадим Александрович Чернобров
Прогулка по дну Карпатского моря
Интернет-премьера биографического фильма о Юрии Гецко
Камень или яйцо: загадочным экспонатом в Иршавском музее стало больше
Аномальные явления обсудили представители различных религиозных конфессий в Украине
Дмитрий Комаров разгадал тайну снежного человека
Ушел из жизни известный харьковский уфолог Петр Кутнюк

Знаете ли вы, что...
Впервые кинозрители увидели НЛО на экране в 1909 году в научно-фантастическом фильме Чарлза Урбана Истребители дирижаблей

В этот день...
Сегодня (61 лет назад) 21 августа в 1956 году к самолету "Вайоминг-Монтана" (США) приблизились несколько НЛО в форме гантелей. ...

Когда будет разгадана тайна НЛО?
Всего ответов: 1753


Сказано...
Чарзль Рич

Я не говорю, что это возможно; я только говорю, что это правда