Українська відьма: її відмінності


      ...1705 рік, Кам’янець-Подільський. Магістрат міста розглядає скаргу однієї з тамтешніх жительок на її сусідку (прізвище останньої в архівах збереглося — Зелинська), яку позивачка звинувачує у чародійництві. Постраждала заявляє, мовиться у скарзі, що бачила, як Зелинська стояла на своєму подвір'ї боса і з непокритою головою, до того ж іще й зі свічкою у руках. Цю саму свічку найближчої суботи Зелинська переломила у церкві та нахилила палаючим кінцем униз, що означає безсумнівний намір накликати на когось недугу чи навіть смерть. При цьому лихі думки Зелинської були скеровані саме на позивачку, вважає та, тим паче що останнім часом безневинна жертва сусідки-відьми якраз почала слабувати на невідомо відкіль узяті хвороби. Суд, заслухавши пояснення Зелинської, не знайшов у її діях нічого богозневажливого, але, як говориться у вироку, «про всяк випадок» засудив її до лежання «крижем» (тобто хрестоподібно, з розкинутими руками) у церкві протягом двох літургій.

      1710 рік, місто Вижви. Міщанин Данило Олефирович заявляє до суду про зачаровану капусту на своєму городі, яка з вини його землячки Веремейчихи перестала давати врожай. Капуста постраждала через недобре око Веремейчихи, яка підозріло часто проходила повз виплекані Олефировичем грядки, скаржиться він. Проте суд розцінив цю капустяну драму як  суцільну маячню, тому й постановив: Веремейчиху вважати невинною, а Данилові Олефировичу перед оббріханою дамою вибачитись та негайно припинити верзти про неї дурниці.

      1741 рік, магістрат міста Дубно. До дубнiвських суддів звертається дівиця Катерина Сахнюкова, що скаржиться на місцевого дяка Григорія Комарницького, який нібито збезчестив її. Проте у дяка виявляється «алібі» в особі його куми Антонихи, яка присягає, що той день, котрий цікавить суд, Комарницький провів у неї. Взявши це до уваги, суд будь-які обвинувачення з дяка зняв, зазначивши, що у прикростях Катерини Сахнюкової винен, швидше за все, якийсь підступний та лукавий біс, котрий, перетворившись на дяка, оволодів нею, аби погубити відразу обидві репутації. Стверджували це судді апостеріорі — спираючись на попередній досвід, який засвідчує, що хтивість чорта відома так само добре, як і його винахідливість. Тому якщо на когось і слід нарікати у справах про знеславлених дівиць (та й у інших справах так само!), так передусім на оту чортівню, на відьом та відьмаків, які й очі добрим людям відведуть, і голову заморочать, і зовсім з пантелику зіб'ють...

 

Дещо про джерела

      Наведені сюжети не є сурогатом дійсних судових процесів, пов'язаних з чародійництвом та таких, що колись мали місце в Україні. Всі вони були засвідчені документально — переважно у книгах, які велися при магістратах — виборних органах міського управління, що відали адміністративними, судовими справами та займалися збиранням податків. Зрозуміло, що авторці цих рядків не довелося ознайомитися безпосередньо з цими джерелами — у ролі медіаторів між подібними документами та сучасними дослідниками виступають монографії етнографів XIX століття. Ці книги встигли так само постарішати, але в жодному разі не застаріти, радше — перетворитись на раритети із ламкими і сухими чи, навпаки, подібними до вологої тканини (в залежності від якості зберігання) сторінками. Читання їх — це справжня насолода, причому особливо інтерес підігріває знання того, що деякі з описаних «відьомських» процесів відділяє від наших днів десь років сто п'ятдесят чи навіть менший строк. Ці процеси, таким чином, не є загубленими десь у часі, як хрестові походи абощо. Вони зовсім поруч, варто лише розпитати про них чиюсь прапрабабусю, якщо тій пощастило пережити голодомор 1933 року та інші соціальні катаклізми.   

      У цілому ж відомостей про відьом в українській етнографічній літературі можна знайти і багато, і мало водночас. Мало, бо та обставина, що за постаттю відьми чи псевдовідьми проглядається цілком реальна людина (на відміну від інших за «генетикою» міфологічних істот — русалок, домовиків, потерчат тощо), рідко береться за вихідну точку дослідження. У цьому випадку міф начисто відсікається від його проекції на буття. А багато тому, що з монографії в монографію кочують одні й ті самі, але, щоправда, дуже докладні та розгалужені відомості: відьми бувають родимі та навчені, вміють перекидатися на таких-то тварин, роблять такі-то капості, оборонитися від них можна, взявши до уваги певні застороги абощо.

      Проте не слід забувати, що відьмам в житті не книжному, а справжньому «щастило» набагато менше, ніж мавкам-русалкам. Оскільки вони, на відміну від останніх, справді існували, себто існували ті, на кому стояло це тавро, а існуючи, потрапляли в повну залежність від ставлення до себе оточуючих — ставлення, яке коливалося на наших теренах від зазвичай поблажливого до — зрідка! — надзвичайно жорстокого. Здолати чималий пласт роботи, дослідити усі відомі випадки переслідування відьом було до снаги, як уже вказано, науковцям XIX— початку XX сторіч. Після 1917 року українській вченій еліті було вже, ясна річ, не до відьом — о тій порі в країні запанувала інша інквізиція. Тож не дивно, що такі праці, як «Купаніє й паленіє відьм у Галичині» Гнатюка (1912), «Суд над відьмами» Єфименка (1883), «Колдовство» Антоновича (1872), «Суди в старій Малоросії» Лазаревського (1898), «Колдовство в юго-западной Руси» Селецького (1886) та інші й досі лишаються мало не найактуальнішими трудами в цій галузі народознавства. Послуговуватиметься ними й «УМ», будуючи своє бачення судів над відьмами в Україні.

Україна — не Європа. І слава Богу

      1720 рік, південна Волинь. Містечко Красилів потерпає від моровиці. Більшість тих, хто ще лишився  живим, вважає, що смертельна хвороба кимось наврочена. Підозра падає на Єфросинію Каплунку, єдина незвичайна риса якої полягає в тому, що стара спромоглася дожити до ста двадцяти років. Красилівці не вірять, що звичайна (тобто не відьомської породи) жінка може досягнути такого віку, а відтак вирішують: Каплунку взяти під варту — це робиться, як сказали б зараз, як «міра запобіжного заходу». І поки стара сидить замкнена на сім замків (аби не втекла!) та мало не помирає від страху і голоду, жителі містечка йдуть по «експертизу» до найближчого знахаря. Від останнього вимагається, аби той підтвердив чи спростував підозри красилівських мешканців: чи дійсно моровицю спричинили чари Каплунки? Проте одному з нащадків старої вдається визволити бабу з ув'язнення, після чого вся родина похапцем виїжджає з Красилова, щоб на певний час сховатися на березі річки Случ. Однак за втікачами відряджають погоню, бо від знахаря саме надійшло підтвердження того, що Каплунка таки дійсно відьма. Стару забирають від родини і, навіть не кличучи священика для сповіді, тягнуть на місце страти. Там її закопують по плечі у землю та закидають хмизом, після чого спалюють живцем...

      Наведений випадок описав в одному зі своїх етнографічних досліджень Павло Чубинський. Наскільки типовим було для України подібне душогубство? Покладаючись на зваженість висновків, зроблених вітчизняними вченими, можна стверджувати, що криваві фінали рідко увінчували відьомські «справи». Те, що сталося у Красилові, є винятком (хай і не поодиноким), а винятки, як відомо, лише підтверджують правила. 

      Зовсім інакше складалася ситуація в Європі. Так, були часи, коли уступати у слід Європи навряд чи кому-небудь закортіло б — там палали вогнища інквізиції (цю фразу ми всі знаємо ще зі шкільних підручників, однак лише ті, хто розширював свої обрії ще й іншими книжками, уявляють собі в повному обсязі те, що насправді відбувалося по сусідству з нашими землями). Особливо не заглиблюючись в цю тему, наведемо деякі дані й цифри.

Триста років істерії

      Протягом перших тринадцяти віків християнства в Європі карали смертю за чародійництво лише в тому випадку, коли останнє, як вважалося, завдало відчутної шкоди здоров’ю чи життю людини. На той час інквізиція (окремий католицький суд, назва якого походить від латинського inquisitio — «розслідую», що був покликаний викорінювати прояви відхилення від офіційного вчення церкви) ще не сформулювала власну доктрину гріха та змови з дияволом. Хоча й встигла вже проіснувати добрих півтора століття, будучи створеною у 1148 році  — за наказом Папи Люция III. Тодішня «юна» інквізиція, навіть розглядаючи звинувачення у чародійництві, давала підозрюваному змогу виправдатися або, у крайньому разі, постати перед судом світської влади, від руки якої і понести покарання (певна річ, не таке жорстоке, як у наступні віки).

      Словом, блаженні були грішники, чаклуни та відьми, яким пощастило жити приблизно до 1258 року... Бо саме тоді інквізиція, яка вже почала розправляти крила, звернулася до Папи Олександра IV з «офіційним запитом» щодо того, чи не настав час католицькій церкві звернути особливу увагу на ворожіння та чародійництво. Ні, відповів Олександр IV, ще не час: до тих пір, принаймні, поки ці діяння не стали явним проявом єресі. Проте вже незабаром один з наступних понтифіків — Папа Іоанн XXII — дав добро на переслідування осіб, які «вклоняються демонам». А відтак вже у 1275 році в Європі було спалено першу «відьму» — Анжелу де Лабарт, жительку Тулузи. Вона, мовляв, зізналася у тому, що має дитину від диявола — немовля з головою вовка та хвостом змії... Якими б ідіотичними надалі не були зізнання від жертв інквізиції, «процес пішов», причому пішов як помащений. І кожне нове десятиліття, кожне нове століття додавало Європі крові та вогнищ, на яких палали єретики.

      Періодом «чародійницької істерії» в Західній Європі називають дослідники проміжок часу з 1450 по 1750 рік. Скільки загалом людей було страчено за весь час існування інквізиції? Теперішні вчені, ясна річ, не можуть вказати скільки-небудь вірну цифру. Їм доводиться покладатися переважно на підрахунки сучасників та очевидців тодішніх подій. Приміром, такий собі Людовико з Парамо, іспанець за походженням, підрахував у 1598 році, що за останні півтора століття інквізиція знищила тридцять тисяч відьом. А Джордж Барр зазначає, що у самій лише Німеччині кількість страчених сягає ста тисяч. Для всього континенту цю цифру слід збільшити щонайменше у кілька разів. А також додати до неї усіх чаклунок Англії, Шотландії та Ірландії (оскільки «відьмознавці» воліють розрізнювати ситуацію у континентальній Європі та на Британському півострові).          

      Пошук, викриття та покарання відьом стало альфою й омегою релігійного життя середньовічної Європи. Чаклунство було потрактовано як єресь, а єресь — як відмову від Господа, запроданство дияволу, смертний гріх, за який будь-яка земна кара видається недостатньою. Саме тому з часом інквізиторів перестав цікавити первісний casus belli — привід для війни з чародійництвом та чародійками (приміром, неврожай на чужому городі чи хвороба сусідської дитини, тобто та тривіальна, мало не побутова шкода, якої начебто завдавали відьми). Судді почали заглиблюватися у подробиці укладання угоди між людиною та нечистим духом, з особливим збоченським інтересом мусуючи деталі статевих зносин між жінкою та дияволом (жінок під тортурами змушували фантазувати на цю тему, оскільки вважалося, що кожна відьма, навчаючись своєму ремеслу, проходить обряд коїтусу зі спокусником роду людського). Світська ж влада та світські суди на момент домінування в Європі інквізиції ані найменшою мірою не втручалися у перебіг подібного слідства. По-перше, аби самим не потрапити під цей меч, а по-друге, тому що майно та маєтки засуджених зазвичай конфісковували на користь церкви і місцевих можновладців. Як-не-як, а зиск від жертви катові завжди є.   

Світло зі Сходу

      Поки Європа, збуджена псевдохристиянським завзяттям, шукала на тілі своїх нещасних громадян родимі плями (відьомський знак!) або ж, втрачаючи рештки здорового глузду, потопала у диспутах щодо того, яким є у диявола його статевий орган, в Україні на подібні речі ніколи не витрачали ані часу, ані сил, ані — що є найважливішим! — людських життів. Це при тому, що в існування відьом, безперечно, вірили (як вірять у них і по цей день). Проте порівняно з охопленою правдивим інквізиторським сказом Європою Україна була взірцем розуму, стриманого скептицизму та опертя на практичний підхід до справи. Йдеться про те, що в разі, коли умовно взята баба Палажка скаржилась на бабу Параску, кажучи, що через кисле око останньої у Палажчиної корови пропало молоко, бабу Параску передусім зобов’язували вкрадене молоко повернути. Після цього, якщо і Палажка, і її корова лишалися цілком задоволеними, бабу Параску відпускали з миром на усі чотири сторони. В крайньому разі чародійку могли покарати «карбованцем», тобто змусити її компенсувати хазяйці корови загублене молоко, могли навіть відшмагати різками (як у «Конотопській відьмі» Квітки-Основ'яненка). Одначе спалювати її у більшості випадків ніхто не став би, тим більше не став би питати у баби, чи не відвідує її, бува, інкуб та що він робить із нею у ліжку.

      На Заході, писав Володимир Гнатюк, «повстала теорія, що всякі чари походять від диявола, що як дух зла і ворог правдивого Бога повинен разом з усякими прихильниками, помічниками та прислужниками бути знівечений та знищений. На чолі походу проти відьом і чарівників стає не народ і не задля матеріальних втрат, але духовенство задля релігійних причин». Тоді як «безпосередньою причиною переслідування народом відьом в Україні були факти посухи, голоду, помору. Релігійного підкладу не було ніякого. Народ добачував у відьмах і чарівниках істоти, що могли приносити шкоду його економічному добробутові. Се переконання опирало ся на вірі в реальну силу чарів, як і в усяку іншу силу, що могла викликати реальні наслідки».

      ...1693 рік, Нові Санжари (містечко поблизу Полтави). Сотенний суд розглядає справу міщанина Якова Бридуненка, який звинувачує свою служницю Пріську у тому, що та зіпсувала йому родинне життя. Пріська, як встановив суд, маючи злість на свого хазяїна, вхопила кота та кинула його псу, а потім, рвучи з обох шматки шерсті, повторювала: «У якій згоді пес з кішкою живуть, так нехай і Яків Бридуненко з жоною своєю мешкає...» Допитана Пріська, як записано у магістратській книзі, «признала ся до вини і заявила, що її навчила чарів Ющиха Гузієнкова. Та переслухана, призналася також до вини, при чім зізнала: «Ви, ласкаві панове, не турбуйтесь, коли дозволите, я хоч зараз піднімаюсь Бридуненкові мешкання поправити, буду старати ся, щоб Яків знову з жоною своєю по-людськи мешкав, як і з початку»... Невідомо, чи став Бридуненко «з жоною» мешкати «по-людськи», але чарівницям шанс виправити шкоду суд принаймні надав. Після чого як покарання обох з міста і вигнав...

   

   (Закінчення тут).     

 

При цитуванні першоджерел збережено їхню орфографію.


Опубліковано: "Україна Молода", 30 січня 2004 року



Источник: http://www.umoloda.kiev.ua/number/109/175/3367/
© Украина Аномальная
При копировании материала ссылка на источник обязательна
Категория: эзотерика, паранауки | Добавил: ufodos (27.01.2011) | Автор: Наталія ЛЕБІДЬ Просмотров: 4234
| Теги: вера, религия, мистика
похожий материал


Всего комментариев: 0



А ЧТО ВЫ ДУМАЕТЕ ПО ЭТОМУ ПОВОДУ ?
Имя *:
Email:
Код *:
ПРАВИЛА



Новости по теме
8-ми летняя история призрака с Голубых озер
Украина прощается с первым космонавтом
Над обширной территорией Украины пронесся НЛО
Карпатский болид: 16 лет безуспешных поисков
Умер Александр Васильевич Белецкий
НЛО активизировались над древнейшим городом Украины
Ставшая популярной шаровая молния из Одессы
Синевир - как главный объект мистического туризма на Закарпатье
В Украине снова видели Йети: в Запорожье
Умер Вадим Александрович Чернобров

Знаете ли вы, что...
Первый руководитель Голубой книги Эдвард Раппельт откровенно признался как-то, что наиболее загадочные случаи в процессе своей исследовательской деятельности, он выбрасывал в мусорную корзину сразу же

В этот день...
Сегодня (31 лет назад) 22 июня в 1987 году начал свою работу (до 27 июня) коллоквиум "Биоастрономия - ближайшие шаги", организованный Международным астрономическим союзом и Международной академией астронавтики в венгерском городе Балатонфюред. ...

Когда будет разгадана тайна НЛО?
Всего ответов: 1799


Сказано...
Дж.А.Хайнек

Хотя сбор и проверка существующих данных по НЛО и будут подвигом Геракла, но мне кажется, что лиц или группы самоотверженно берущихся за эту работу, ожидает богатая награда